Українська еміграція заклала підґрунтя для проголошення незалежності України| Ірина Телегуз

#історія #україна #еміграція #magistravitae #унр
Ця програма циклу Magistra vitae з п. Іриною Телегуз, кандидатом історичних наук, доцентом кафедри історії та етнології України УДУ ім. М. Драгоманова завершує великий історичний період, який ми разом із слухачами досліджували протягом 14 програм – від утворення Української Народної Республіки до другої половини 30-х рр. ХХ століття

Після поразки у боротьбі за створення української незалежної національної держави значна кількість українців опинилася в еміграції, насамперед у країнах Європи — Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Австрії, Франції. Емігрантське середовище складали колишні військові, політики, інтелігенція, студенти та селяни.

Основними осередками еміграційного життя стали Прага, Варшава, Берлін, Париж. Тут діяли українські університети, інститути, культурні товариства, видавництва.

Політичні організації еміграції прагнули зберегти ідею незалежності України, вели активну діяльність у міжнародних структурах, хоча часто були роз’єднані за ідеологічними напрямами (соціалісти, націоналісти, консерватори).

Українська еміграція у міжвоєнний час відіграла важливу роль у збереженні національної культури, науки, освіти та поширенні українського питання в європейських державах, заклавши підґрунтя для майбутнього проголошення незалежності України.
_____________________________

🙏 ПІДТРИМАТИ НАС 🙏 можна за допомогою:
❤️ спонсорства на YouTube https://www.youtube.com/channel/UCGemLdkVvCg8fmGKrjkmlaw/join
💳 будь-якої банківської картки через LIQPAY ✅: https://bit.ly/RMUA_pidtrymka_LiqPay
🏦 за банківськими реквізитами ✅: http://radiomaria.org.ua/donate

🎙 Радіо Марія – некомерційна структура і існує виключно за рахунок пожертв, тому ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу.

_____________________________
🔔 Підписуйтеся на наші ресурси 👇:
👉 YouTube – https://www.youtube.com/c/РадіоМаріяУкраїна?sub_confirmation=1
👉 Facebook – https://www.facebook.com/radiomariaukraine
👉 Telegram – https://t.me/radiomaria2010
👉 Сайт – http://radiomaria.org.ua/
_____________________________

🔊 Слухайте нас через радіоприймачі на наступних частотах:

📻 Київ: 69,68 МГц та 100.5 FM
📻 Житомир: 70,04 МГц та 104.9 FM
📻 Запоріжжя: 71,51 МГц та 96.8 FM
📻 Тернопіль: 71,03 МГц
📻 Рівне: 68,24 МГц
📻 Вінниця: 70,91 МГц
📻 Кам’янець-Подільський: 73,73 МГц
📻 Городок: 73,55 МГц
📻 Львів: 66,26 МГц
📻 Хмельницький: 66,14 МГц
📻 Харків: 69,83 МГц
📻 Чернівці: 66,41 МГц
_____________________________

#РадіоМарія #олександрполіщук #європа

Вітаю вас, дорогі радіослухачі. В ефірі програма циклу Магістра Віте. Я Олександр Поліщук, координатор нашого радіо. Вітаю в нашій студії пані Ірину Телегус, яку ви, дорогі друзі, надіюся, вже добре знаєте, оскільки наші останні програми якраз ми проводили з пані Іриною. Нагадаю вам, що пані Ірина є кандидатом історичних наук, доцентром, доцентом кафедри історії та етнології України державного університету імені Драгоманова. Вітаю вас, пані Ірино. Вітаю. І хочу також, перш ніж ми розпочнемо нашу програму, сказати про те, що я от надзвичайно зараз так по-доброму хвилююся, оскільки ця програма, яку ми зараз записуємо, є 70ю циклу магістра Віти, певний такий ювілей. І з пані Іриною ми завершуємо певний такий період історії України. І сьогоднішню нашу розмову ми якраз хотіли би присвятити українській еміграції в Європі у міжвоєнний період. Я думаю, що це надзвичайно цікава тема, враховуючи, що зараз ми переживаємо надзвичайно складний період, воєнний період, період агресії Росії проти нашої держави, нашої України. І ми бачимо, що в силу різних обставин, але за ці роки з України виїхали спочатку сотні тисячі, тепер можливо і мільйони осіб, які можливо повернуться, можливо не повернуться. І саме головне, що зараз триває цей надзвичайно складний період. Зараз ідея війна. Зараз я тільки що задумувався над тим, що у нас якою такою недоброю традицією було, що як тільки у нас призначена запис програми, так і відбуваються нічні обстріли ракетні і дронові. На щастя, цієї ночі цього не було, то ми більш в такому гарному настрої знаходимося. Але це надає нам контекст того, що ми переживаємо зараз і можемо тільки ее догадуватись про те, що переживали е-е наші співвітчизники, ее ті люди, які жили тоді в Україні е власне в 20-ті- 30-ті роки. Отже, давайте попробуємо паралель про те, що відбувалося 100 років тому насправді, бо про проблема сучасної міграції, вимушеної міграції українців на повномасштабного вторгнення в нашу державу є, ну, настільки актуальною, важливою і болючою для нашого суспільства е і дуже маш масштабною за своїм обсягом. Це мільйони осіб, які виїхали сьогодні. І особисто для мене цей сюжет одразу згадується з тим, проводиться паралель з тим, що було 100 років тому, тому що тоді теж українці вимушено опинилися за кордоном. Так, це не був їхній спланований виїзд цілеспрямовану в якусь країну з прогнозованим там планом, чим вони будуть займатися. умови і обставини, які тут відбувалися з початком і Першої світової війни, і подальшої боротьби за українську державу на тлі діяльності національних урядів, війни із більшовиками, з Білим рухом, ну і всі решти сюжетів, які ми розглядали, вплинули на те, що теж українські родини були або ж розірвані, хтось залишався під більшовицькою окупацією, хтось опинявся за кордоном, або ж частина молоді, військо кових, інших діячів, науковців, політиків опинялася теж за межами українських етнічних територій, за межами тих територій, де відбувалася боротьба за державу. Очевидно, що масштаби були не настільки величезні, як сьогодні, але цій вимішеній міграції 20-х-30-х років, тобто між двома війнами, між воєнною міграцією, є теж свої особливості. Можна сказати, що перші такі паростки міграції вже були в роки початку Першої світової війни війни. Ми пам’ятаємо, як виїжджали туди діячі, які створили Союз визволення України. Згадували ми Донцова, Скоропасалтуховського. І вони створили цей союз, щоби турбуватися про українських військовополонених в тих таборах, де вони знаходились на території Німеччини, Астро-Угорщини, згодом Італії. Це самий кінець 20-х років. Ні, це вже 14-го року вони свою діяльність розгортали. А в 20-х роках, звісно, що це питання активізувалось і посилилося, тому що була інша хвиля міграції. Це політичні діячі. Розпочнемо, наприклад, з українських політиків, активних діячів громадського життя. Па Михайло Сергійович Грушевський, ну, от щоби одразу з Центральної Ради. Ну, деякий час після зміни влади, після приходу до влади Скоропатського, ще перебував в Україні, переїхав до Кам’янця-Подільського, там відкривали державний університет і там зібрався цвіт інтелектуальної еліти. Професори, доценти, громадські діячі займалися облаштуванням цього університету і пишалися тим, що це державний університет, не імператорський університет, а власне український державний університет. Ще один такий відкривався і в Києві. От. І потім, коли наступ більшовиків посилився, це вже була друга війна із радянською Росією в часи ректорії, то осередок Кам’янця Подільського за зведеннями там документами в архівах щодо переглядати сприймався як такий розсадник українського руху, знаєте, як бастіон, що там тримаються до останнього діячі, які національно свідомі в своєму виборі, в своєму українстві. І це не дуже подобалося власне радянським діячам. І частина з них там стільки можна було часу, допоки це було, умовно кажучи, столицею директорії Кам’янець-Подільської, вони там перебували. А от коли вже ситуація, ну, вкрай змінилася, вони змушені були полишити це місто, виїхати за кордон. Куди виїжджали? Ну, ми розуміємо, що змінювалась Європа, змінювалась ситуація, утворювались нові держави, але їхали до Чехословаччини. до Відня, тобто Австрія, Польща, Париж, різні напрямки були. Ну, Францію багато так їхало. Це вже тільки там будуть зміни, скажімо так, я помиляюсь, чи можливо це відповідає дійсності. В мене таке склалося враження про тогочасний період, що от до Великобританії дуже важко було попасти, а до Франції якось легше. І от тому багато, багатобагато з різних країн світу і безумовно з України осіб виїжджало якраз до до Франції. Е буде сюжет, я думаю, ми згадаємо сьогодні Великобританію, тому що там теж українці відзначилися вже в 30-х роках, які інституції там було засновано. Але може навіть не одразу Франція, одразу це Відень, Австрія, Варшава, тому що інтелектуали і можливість займатися такими питаннями. І плюс Чехословаччина в першу чергу, в першу чергу Чехословаччина. Чому так? Тому що сприятлива була політика по відношенню до емігрантів з колишньої Російської імперії. Президентом був Томаш Масарик, очільником уряду Едвард Бенеш. І по суті керівництво держави, вони зайняли таку позицію, щоби підтримувати оці от національні рухи, діячів національних рухів з можливим потім таким розрахунком, що це сприятиме демократизації тієї імперії, яка брала участь в Першій світовій війні. І вони виділяли кошти для створення українських установ. Тобто це було таким позитивним меседжем. Тому з десь з середини 20-х років більша частина українських імігрантів зосереджувалася власне в Чехословаччині. Якщо вести мову про Францію, зокрема про Париж, він теж фігурує в полі зору українських емігрантів. Напевно тут це буде пов’язано з двома аспектами. Перше, те, що до Парижу, ее в 24му році виїздить Петлюра. Симон Петлюра. Він перебував до цього часу на території Польщі, там, коли українські війська по суті м вже розташовувались в таборах для інтернованих. Було підписано Риський договір, коли на міжнародній арені визнали радянську Україну, радянську Росію. І по суті домовленості з Пілсуцьким, які були в Варшавській угоді 20-го року, ну, втратили якби певний сенс, да, і подальші дії. То еміграція це вже стала зрозумілою, що уряд не повернеться більш до більшовицької радянської України, Совтської України. От і доведеться якось, ну, знаходити собі місце під сонцем в Європі. В Польщі ці табори для інтернованих паяків, вони, ну, скажімо так, не створювали аж такі комфортні умови, що там хотілося залишатися і не було наміру зйти виїздити. Швидше навпаки. Потихеньку почали всі придивлятися, розглядатися, який напрям обрати. І Франція була привабливою, тому що в економічному плані там можна було зайнятися якоюсь діяльністю, ну, тобто про прохарчувати себе, так отримувати і економічно більш сприятлива ситуація, скажімо так. Ну і плюс Петлюра, політичний аспект, це економічний аспект, що там кращі умови економічні були в країні і політичний аспект. Е-е, Симон Петлюра, е, розглядав Париж як центр європейської геополітики і розумів, щоб вирішува розумів наступне, щоб вирішувати ее українське питання в Європі, захищати українські державні інтереси, потрібно бути там, де ці події розгортаються. І тому він обирає Париж, переїздить туди з родиною, з дружиною, з донькою. І зрештою, це вже в середині 20-х років, ну, прожив він там недовго, ми пам’ятаємо, в 206му році, в травні місяці. Вбили після тих сюжетів, які були в Польщі до влади. Очевидно, що мог прийти Пілсуцький. І це побоювання більшовиків з острахом, що може відновитися можливий такий союз і діалог цих українсько-польських зусиль вплинуло на цю ситуацію. Історія, напевно, відома вже, тому повторюватись не буду. Повторть, повторть. Ее Петлюра в Парижі, скажімо так, займався активною політичною діяльністю. Він не сидів склавши руки, хоча, наприклад, дружина наполягала, щоб він відмовився вже політичної діяльності. Є такі моменти, знаходять факти, що його переконували. Він не вважав це за необхідне, тому що ще в 20-му році був створений Державний центр Української Народної Республіки. Це вже уряд, по суті, перебував в екзилі ще в легальному становищі. А потім, коли підписали Риський договір, з 21-го року, становище цього державно-політичного центру, воне по суті, ну, вже означало, що вони в нелегальному становищі, тому що їхня держава ж не визнана, наша українська держава не визнана, визнана українська соціалістична Радянська Республіка. Ну, ця от абревіатура, назвемо так. І він розгортає цю діяльність, не припиняє цю політичну діяльність, зважаючи на те, що всі крапки надій не поставлені. Так. І мета була все ж таки докладати зусиль таких, щоби було куди повертатися в велику Україну, турбуватися про це покоління, яке знаходиться в еміграції і знаходити підтримку серед європейського політикуму, щоб бути впізнаваними, бути почутими. От розпочинає видавництво часопису Тризуб в Парижі. Допомагав йому редагувати там В’ячеслав Прокупович, там колектив, скажімо так, збирався, щоб інформувати українців за кордоном, що відбувається під більшовиками, що відбувається в середовищі українських імігрантів в інших країнах. Так само доносити і до європейців про українські питання, про українські проблеми українського політикуму. І така по суті інформація. Ну які вони ставили проблеми українського політикуму, які отто під радянською владою. Знаєте, що привертає? Напевно це величезний сюжет пластико цей же часопис можна зараз прогортати. Е завдячуючи цим сюжетам, що вони є відскановані в інтернеті на сайтах. е-е спеціальних може прогортати про що вони писали. Коли порівняти тексти, що писала радянська преса, советська преса і те, що писав цей часопис, то це прямо протилежні речі. Маленький приклад, який буде, напевно, відзеркаленням відмінностей. вже згаданий нами не в одній передачі Євген Чикаленко, який в цей час теж перебував в міграції в Чехословаччині, отримував листи від свого сина, який залишився під цією советською владою. І ці листи, скажімо, описували детальне життя, справжнє життя, яке тут було під цією владою. Ну, не не прикрите, не зашорене, не в розових рожевих окулярах. І Чухленко наважувався надсилати теж ці тексти, щоб вони були опубліковані, ну, тільки без зазначення, хто був автор. І там навіть були там рублики, листи з України. І ці сюжети, вони чітко висвітлювали і показували, ну, скажімо, подвійну гру, фальшивість советської влади, як населення відчувало себе, ну, скажімо, обділеним та обдуреним і наскільки неправдоподібні обіцянки там були. Все це друкувалося фальш оця вся політики. І ці сюжети хто міг собі дозволити надрукувати, мати сміливість про це сказати. Підсоветській Україні про це ніхто би не говорив. Навіть тут це друкувалось анонімне друкувались тексти, ну якби кореспондентів, назвемо це так, але ж насправді ті, хто дописувачі, хто добре знав, що там відбувається. І звісно, що окреслювались наміри не припиняти діяльність, державницьку діяльність захисту українських інтересів, як середовище цієї преси, як комунікація з спільнотою за кордон, міграція діаспо. Добре, але я перепрошую, але хочу, щоб ми декілька слів все-таки сказали про Рушевського. Ми з нього почали. І справа в тому, що, ну, така видатна постать, все, що пов’язано з Центральною Радою і проголошенням незалежності в кінці-кінців Української Народної Республіки, ми його іноді називаємо там першим президентом, хоч ніколи він таку посаду не мав. Ну, але не це важливо. Але, але що з Грушевським? Де опинився Грушевський? Ее, насправді Грушевський до 24-го року теж перебував в еміграції. Він повертається до Советської України на тлі політики коренізації, українізації, на тлі спілкування із владою, повертається в академічну посаду. А до цього він об’їздив практично, ну, всю Європу, можна сказати. Він перебував в Празі. у Берліні, в Женеві, в Парижі, у Відні, знову в Женеві, в різних містах він перебував. Чим він займався? Він не сидів склавши руки. Складне питання було фінансове, тобто на що там існувати, чим займатися. Зрозуміло, що навіть якщо тут був будинок і статки якісь, то там це вже було недоступне для використання. Е, він комунікував з українською діаспорою, яка знаходилася за океаном. з американськими українцями, кана канадськими українцями і надходила. Я розумію, що то була підтримка, знаєте, по, ну, буквально по копійках вони збирали ту підтримку, умовно кажучи, долар, центи і так далі. Але він спілкувався із пастором із Детройта. Був такий Василь Кузів. І він сприяв цій комунікації. І саме власне кошти за кордон він отримував через цього знайомого, через Василя Кузява. І це давало можливість Грушевському піднімати питання там видавничої діяльності. Зокрема, він був причетний також до діяльності комітету незалежної України. Цей комітет був створений в 1919 році. Мета була писати, видавати популярні праці про Україну іноземни європейськими мовами. Видавалися там французькою, німецькою мовою такі видання, які привертали увагу до українського питання. Засновували видавництво часопису теж з різними дописувачами. І як ми бачимо, так само як в Петлюри, в Грушевського, в інших діячів, які українські опиняються за кордоном, вони зіткнулися з цією проблемою чи знають про нас не тільки політики, загалом, ну, суспільство і політику. І щоби бути впізнаваним на тлі того, що от імперія та не була єдиною, а ми українці були там в обох імперіях і ми боролися за свою державу, потрібно було займатися інформаційними такими ее, скажімо, заходами, компаніями, вкладати це кошти і зуси зусилля, щоб пропагувати українське питання. Ну і зрештою, напевно, шлях був спочатку в нього туди не не зовсім такий простий, як такого популяризатора. Він їхав туди на з’їзд на конгрес другого Інтернаціоналу, як представник однієї з українських соціалістичних партій, хоча сам членом тієї партії не був. Це викликало певні там розбіжності питання до цієї ситуації. Але завдяки такому делегуванню від партії, він туди їхав через Станіславів з Кам’яниця-Подільська, через Станіславів там, ну, люб’язно до нього поставилися діячі Західноукраїнської Народної Республіки. і він зумів потрапити до Європи, що було надто комфортне перебування. Ну, очевидно, коли немає, знаєте, сталого такого, ну, доходу місця проживання, бо він змушений був часто змінювати країни, то це все ускладнювало ситуацію. І другий момент, е-е, очевидно, мм, вже в часи директорії він зрозумів, що в політику шлях уже не буде такий відкритий, як в часи Центральної Ради. Коли його запросили, так приїхати до Києва, де все поча тут зовсім інша була ситуація і це проігнорували. І чому він повернувся? Чому він повернувся? Е, наука, історична наука, один із моментів, які він озвучував, за що його отримав продовжувати писати свою історію України Роси. Чому? І чому Росія ее ну вірніше, да, ну, Радянський Союз, да, власне, ця центральна влада московська, вона побоювалася його, да, вони його зіслали. І потім там така дивна історія з його смерттю також. І отже, щодо Грушевського, він все-таки вирішує повертатися, е, назад. Він, е, він прагне працювати далі уже в сфері науковій, за що від більшовиків і отримав. Так, наскільки ця от версія, е, яка в деяких наших книжках, е, описується, що, е-е, наскільки ця версія є справедливою, що більшвицька влада в кінці кінців його, по суті, під наглядом тримала. Е-е, все під наглядом він повинен був свою наукову працю здійснювати. І в кінці кінців досить багато запитань щодо його смерті, його загибелі. В чому там була проблема? Насправді це така, знаєте, болюча сторінка, тому що Грушевський був серед тих одиниць, хто повернувся. Більшість вже залишилися за кордоном. Вони розуміли небезпеку повернення. Чи розумів це Грушевський? Я думаю, він не був дуже наївною людиною, але він все ж таки повернувся, тішився з того, що він знаходиться в Києві, ще залишився там будинок, де він придбав раніше міг там проживати влітку. Міг відпочивати недалеко е-е за Києвом, Китаєв, недалеко від лісників, де був похований його дід. Там декілька кілометрів буквально відстань була. І це його тішило, що він біля своєї місцевості знаходиться. Але, напевно, певний сюже певний момент він дуже добре розумів, що він знаходиться, ну, під дуже пильною увагою, скажімо так, під ковпаком, під пильною увагою. Це неминуче могло закінчитися такими сюжетами, як це завершилось, тому що вже 30-ті роки судова справа, український національний центр, це демонстрували, яка увага до академічних діячів, до української інтелігенції. Чим міг залишитись осторонь цих процесів Грушевський? Та ні, він був надто відомою людиною для національного руху. Коли він був потрібен в 20-х роках з ним спілкувалися одним тоном, а вже з вплином часу пройшло там декілька років, ситуація перегралась в іншу сторону. Тому маємо вже ту картину, що ми знаємо, на жаль, трагічно, да, мо можна було очікувати від науковця інших здобутків. Якщо говорити про інших діячів, ті, що не повернулися, таких була більшість, тому що в еміграції були науковці, громадські діячі, ті, хто були в політиці, в Центральній Раді, були активними діячами української держави скоро в часівменування Скоропатського, Директорії. Хтось був представниками дипломатичних місій в європейських країнах і зі вони не повернулись. Вони там залишились. Це ще один одне таке середовище. І ця частина української міграції, вона включилася в інший процес, в цю ж освіту і науку українську розвивати, але в Європі. Грушевський повернувся і наукою займався в Україні. Власне, ця частина діячів, е, сподівалася, що їхня діяльність в цих європейських країнах, створення українських наукових, культурних, освітніх інституцій, зокрема в Чехословаччині, дуже масове явище було у Варшаві. Був український, е, інститут, створений у Варшаві. В Берліні так само діяв український вільний університет і Український науковий інститут. І ці сюжети дозволили їм реалізовуватись в цій сфері. Так теж було сутожно. дуже складно економічно. Той же Чакаленко згадував, що іноді там на вечерю вони з дружиною могли насолоджуватися, як кажуть, картоплею в мундирах і і нічого до цього більше не було. І це за щастя. Я про те, що рівень життя в них змінився порівняно з тими можливостями, які були до цього часу, але однаково вони знаходили оптимізми і вирили і вірили, що їхня діяльність буде в нагоді при відновленні української держави. Для великої України вона буде корисною. І оці інституції наукові, освітні, музийні, вони спрямовували свою діяльність так, що консолідували оцю інтелігенцію за кордоном. Слухачами були українська молодь. Пам’ятаємо, що частина емігрантів – це військові, військові армії УНР, армії УГА. Ті, хто були в таборах, як військовополонені долучалися до цього. Вони не поверталися до своїх домівок. Хтось повернувся на певні заклики, там, пропаганду, але частина залишилась і вони свідомо обирали навчання в цих от українських закладах. допоки була можливість їх утримувати, допоки була підтримка, наприклад, в Чехословаччині з боку уряду е Чехословацького Масарик, поки цю підтримку надавав. Потім, коли вже згорнулась ця фінансова підтримка, перестали набирати студентів на перший курс. Ну і відповідно згодом ці речі були закриті. Я перепрошую, а от у мене таке запитання, да? Ми ж розуміємо, що ми говоримо про Україну, то ми розуміємо, що в цей період більшає частина звана совтська частина і ота частина, яка під Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Кримський книж, да. Е, так. Так от, а власне люди, люди звичайні такі люди, не бувші там політики там Центральної Ради чи Західноукраїнської Народної Республіки, е, звідки більше виїжджало? А якщо ми говоримо про ці частини Західної України, то вони взагалі виїжджали чи ні? Вони ж, якщо це в частині цій, ее Чехословацькій знаходилися, то то то вони далі кудись їхали за Чехію, Словаччину, наприклад, чи за Румунію, чи за Польщу, і чи виїжджали з цих країн? Тут ситуація наступна. По-перше, як виїжджали від початку Першої світової війни західноукраїнських земель, та частина, яка була близька до Відня, Відень для них був столицею, ну, умовно кажучи, опинялися в цій частині Стрійській, можливо чехословацькій. Більша частина мігрантів, наприклад, молоді – це військові, військовополонені і вояки УГА і УНР. Все ж таки більше міграції було із Надніпрянської України. Ну, за масштабами і населення, і площі, і і діячів. Так. власне репресії, які тут так і репресії, тому і поверталися хтось, але одиниці, ну, на на тлі такої пропаганди все ж таки, мені здається більше було з Надніпрянської України. Там український комітет в Чехословаччині навіть намагався якусь статистику проводити, фіксувати, хто з якої частини, за які вікові категорії, яку освіту мали. Тобто, щоб розуміти, який діалог їм вести з оцією українською громадою, щоб як громаду їх утримувати. І, ну, ну, всі ці речі, вони отримались до певної межі. Наприклад, та ж Чехословаччина була привабливаю до того часу, поки фінансування було. А потім цікавий такий сюжет, наприклад, можна згадати в Подіобрадах була Українська господарська академія. Чому важливі були ці навчальні заклади? Тому що вони, ну, на зразок по політехніки такі спеціальності були не гуманітарні виключено. І випускники, інженери, там, фахівці, оські, вони вибрали подальший шлях не залишатися в Європі, бо економічно теж було непросто. Хтось виїхав навіть за океан в Аргентину і там реалізовував себе як інженери, фахівці в такій от сфері. І ці приклади були. До речі, цей навчальний заклад, якщо вже ми згадали про Подібради і цю академію сільськогосподарську, насправді дуже цікавий ректором був Іван Шовгенів. Не знаю, чи знайоме прізвище для наших слухачів. Я думаю, що ні. Але коли я скажу про доньку його, то всі зрозуміють, що це за родина. Його донька Олена Теліга. В одруженні мала прізвище свого чоловіка Теліги. І врешті, е, опинившись в Чехословаччині, спочатку там виїхав Іван Шевгеній, він працював в Києві в політехнічному університеті. На той час приїхав він до Києва в 1918 року. В 18-му році дороди на деякий час перебувала в Москві, в Петербурзі. Він там був задіяний своїй науковій такій діяльності. Потім повернувся сюди і з загрожу під загрозою репресій він виїхав до Чехословаччини. Дружина з донькою залишилася ще під советами. Про це і Олена Теліга згадувала, як вона там трудові школи до цих от була причесна. які, е, важкі зими були в Києві в цей час, коли вони перебували без батька. І лише в 22-му році, коли з’явилася така можливість, родина приєдналася до батька і вони всі разом вже опинилися в Чехословаччині. Іван Шавенієв людиною такою, ну, фахівцем своїм своєї справи, е, мав авторитет у своєму академічному середовищі. Там же ж викладав, займався такою науковою діяльністю. і Євген Чикаленко, колишній поміщик, теж вони редагували словники студентам, проводили такі практичні лекції теоретичні. Тобто праця реально відбувалася. Ну не якийсь фейк. І зрештою, перебуваючи в цьому середовищі в Чехословаччині, та ж Олена Таліга завершила навчання в Українському педагогічному університеті, інституті тоді, українському педінституті імені Драгоманова, до речі, такий от цікавий сюжет. і там же познайомилася з своїм чоловіком. Вчилася в нього гри на бандурі. Це був бандурист з Кубані Михайло Телі. Ну тому вона нам відома власне не з прізвищем, як Олена Теліга, відома діячка українського руху, яку потім в роки Другої світової війни розстріляли в Бабиному Яру. І цей факт, ну, теж така трагічна сторінка. Ну, от ми про це пам’ятаємо. Київ є навіть вулиця проспект Олени Теліги. І оце середовище, яке було в Чехословаччині, це більшість них діячі, політики, в той же час науковці. Дмитро Іванович Доришенко викладав в цілому ряді навчальних закладах і займався науковою діяльністю. можемо згадати Дмитра Антоновича, син відомого історика Володимира Антоновича 19 століття, який був вчителем Грушевського. Його син виїхав до Чехословаччини і зініціював цілий ряд таких теж інституцій, проектів, які розвивались. Видавництво окремого підручника Українська культура теж, щоб і читати лекції студентам, і популяризувати. Ще один сюжет – це заснування музею визвольної боротьби України. Це теж в Празі. Інституція, яка була заснована в 1925 році. Антонович серед одних із ініціаторів був цього середовища. Мета було збирати інформацію про боротьбу українців за свою державу від 17-го року, умовно кажучи. Центральна рада, директорія про військових. Це колосальні фонди були зібрані. Була будівля в Празі, архівні матеріали. Там Антонович був одним із керівників цього середовища. Звісно, що інституція потребувала там і підтримки самих імігрантів, щоб фінансово стояти на ногах. Трагедія полягає в тому, що фонди, які були зібрані в цьому музеї, які, скажімо, відображали там український рух, унікальні колекції, вони постраждали в роки Другої світової війни. В 45-му році, коли було бомбардування Праг, ее одна із українських діячів, мені здається, це донька, ее Наріжного, вона згадувала ее цю ситуацію на власні очі. Вона бачила, як уже мама зареагувала і змусила їх сховатися в підвал. І вони родиною сховалися. І потім, коли це бомбардування завершилось, дуже швидко відбувся цей наліт. Вони вийшли і зрозуміли, що музей значною мірою зруйнований і втрачена частина фондів. Але на цьому теж ми крапку не ставимо. Все, що залишилося в тому ж 45-му році було вивезено якими військами? Ті, що звільняли Прагу від нацистів. Радянські війська, совтські війська вивезли ці фонди уже власне до України. Частина потрапила в київських архівах сьогодні зберігається. От щось було втрачено. Щось є. Так щось розпорошено щось можливо вивезене не тільки до Києва, а і за межі там до Москви і так далі. Ну, слава Богу, частина є. І сьогодні це, ну, скарби, я можу сказати, скарби такі інформаційні, культурна спадщина наших діячів еміграцій. Що було б, якби вони це не не збирали? Чи дойшло б воно сьогодні до нас? Звісно, що шкода, що Друга світова війна, що вивезли там і розпорошили, але це було дуже далекоглядна така програма діячів. Чому обрали Прагу? Тому що політика Масарика була сприятливою і локацію обрали власне прагу. Не за океаном, не в Німеччині, а власне прагу. Хто знав, що так вийде і такі обставини складуться, не було відомо. Так само в цей період такою освітньою, культурною діяльністю займався згодом, скажімо так, і Павло Скоропацький. Це була і політична еміграція, можна так сказати, тому що це інший напрям гетьманський рух, монархічний рух, який розвивається в середовищі діаспор мігрантів. Він оселився в Німеччині. Берлін стає таким осередком гетьманського руху. Що цьому сприяє? Те, що прибічники ее консервативних консервативного руху, зокрема тоже В’ячеслав Липинський, який був очільником дипломатичної місії у Відні, навіть за часів директорії він виконував цю функцію. У вільні з ініціатистиви Дмитра Івановича Дорошенка, який працював Скоропацьким, Липинського, Сергія Шемета, українські діячі, було створено український союз хліборобів державників. І довкола цієї цього союзу започатковується і розгортає свою діяльність монархічний рух. Тобто ми бачимо чітко тут і політична діяльність, як державний центр УНР Петлюра особлює цей рух Українську Народну Республіку. Монархічний рух – це те, що пов’язаний власне Липинським і Скоропатським. І звісно, що локація – це ті міста, ті країни, де перебувають ці політичні лідери. Скоропатський опиняється в Німеччині. Ну і, звісно, за його діяльністю там розгортається і цей напрям українського руху. Він отримував там фінансову підтримку від німецьких урядових кіл і почував себе дещо впевненіше в цьому плані, ніж можливо інші українські політики мігранти. Так само в Берліні продовжував діяльність Липинський, дійсно співпрацюючи. Деякий час в Берліні перебував і Євген Петрушевич. І, до речі, він там в Німеччині він і помер. Отримував певну таку підтримку і від Скоропатського. Але, наприклад, якщо взяти Петрушевича, то його вже в сучасний період, на початку 2000-х років, його перепоховали з берлінського цвинтера. У Львові на Леківському кладо кладовищі відбулося перепоховання. Інші ж українські діячі, які там активно діяли і завершили свій життєвий шлях, залишаються там у нас от похованими за кордоном. Оця еліта політична, національний цвіт, еліти, ті, хто в підручнику червоними рядочками цей період ее ну, скажімо, без них не ми нічого не зрозуміємо, що відбувалося. Всі вони опинилися в Європі, там продовжували діяльність і там обірвався їхній життєвий шлях. Е, напевно, можна згадати також серед мігрантів Євгена Коновальця, як фігурант учасник цілого ряду подій на Дніпрянській Україні в Галичині. Він також опинився за кордоном, але був вбитий в 38му році відповідно теж на замовлення більшовицької влади. Остерігалися також його діяльності і його постаті. Це ми говоримо переважно про Чехословаччину. говоримо про Німеччину, згадували з вами про Францію, де розгортав діяльність Симон Петлюра. Ну і питання було ваше про Великубританію. Насправді, знаєте, це такий дуже цікавий сюжет. Для мене це було таким, ну, певним, ну, не те щоби здивуванням, відкриттям теж, коли наші дослідники знайшли інформацію про те, що у Великобританії в 30-х роках, на початку 30-х роках була заснована дуже така цікава інституція, важлива інституція, яка називалася Українське пресове бюро. Це десь, здається, 30-й 31-й рік, рік його заснування. Виникає питання, хто був ініціатором, хто там з емігрантів був. І тут на арені у нас з’являється діяч, відомий як Яків Макогон. Яків Макогін, не прочитання прізвища, е, український емігрант, але він емігрував ще на початку XX століття до Сполучених Штатів Америки. Там він служив в морській піхоті в 20-х роках, отримав громадянство Сполучених Штатів. Він був людиною. На той момент йому було понад 20 років, коли він виїхав, свідомий, напевно, свого українства і свого своєї належності, своєї нації, держави. І от коли ситуація змінилася після Першої світової війни, е, він, маючи фінансові можливості, вирішив, ну, зробити таке підтримку українському руху. До речі, він був одружений із донькою американського адмірала. Можливо, і цей момент якось зіграв роль. За ним стежили і спецслужби радянські, включали поле зору, що це за діяч такий. Називали його і агентом різних розвидок, чи то американської, чи то Великобританії, можливо, інші моменти, називали його авантюриста. Ну, дивувалися, чому він вкладає свої кошти в розвиток цього пресообіру. Мета виникає, ну, навіщо це? Мета було так само збирати інформацію про Україну, яку публікують на сторінках європейської преси, і так само, е, скажімо, ну, поширювати цю інформацію про Україну. Він викупив будівлю, старовинну двохповерхову будівлю у центральній частині Лондона. І там з’явився напис Українське пресове бюро англійською мовою. І він відкрив також філії в Женеві і в Празі. На його кошти переважно ці інституції функціонували і займалися теж по суті такою інформаційною компанією, збором інформації. Що що що другують перекину, як її сприймають. Мета теж дбати про майбутнє державне, державницьке майбутнє України. Тобто це теж був би внесок в цю ситуацію. аналізувати, які настрої, яка ситуація. З одним, але він спілкувався з багатьма лідерами української політичної міграції і і Коновалець, і Скоропацький, очевидно, це середовище теж було його в полі зору. Він об’їздив всю Європу. Були навіть випадки, коли він з дружиною, з іншими паспортами, не під своїми прізвищами, приїздили в Галичину. Йому цікаво було, яка там ситуація. Він потрапив туди в період також політики пацифікації і якби на замовлення уряду Великобританії з’ясувати, що там була за ситуація. Були неприємні моменти, якісь арешту, ну, певні такі скандальні моменти, я як з ним чинили, але він чував себе впевнено, тому що завдання в нього було не власної ініціативи з’ясувати ситуацію. І звісно, що це теж були такі міркування про державницьке майбутнє. Ось вам і Великобританія таким дивним чином у нас з’являється на політичній арені, хоча потрапити туди було можливі емігрантам і складніше. Але однаково знаходиться такий такі можливості і такі діячі, які відкривають інституції. Тобто в Європі українські мігранти в період 20-х-30-х роках, між міжвоєнний, тий період, який ми можемо назвати, вони в першу чергу заявляли про українство через створення інституцій культурних, політичних. Нехай вже це були не не ті уряди, які визнані офіційно за міжнародними домовленостями, але ці інституції давали можливість консолідувати українство, давали можливість окреслювати якісь політичні завдання і зрештою працювати на майбутнє, маючи на меті повернутися до великої України. Тому сюжет доволі цікавий. Варто сказати, що найдовший час, напевно, певні наукові інституції, до речі, освітні наукові там припинили свою діяльність після втрати фінансування. А, наприклад, Український вільний інститут в Німеччині, він досі функціонує до цього часу. Там є програми освітні і він зберіг оцю тяглість через вир усіх військових подій. Теж цікавий факт. Другий момент – це Державно-політичний центр Української Народної Республіки. Оцей сюжет теж заслуговує на увагу, тому що українські діячі вважали за необхідне продовжувати діяльність цієї інституції за кордоном. Не зовсім, визна, ну, визначити ту ситуацію, сприймаючи Україну як окуповану більшовиками. І в 90-х роках, власне, передача символів Кравчуку відбувалася від представників оцього українського державно-політичного центру із символами, з клейнодами там, які належали Симону Петлю. Потім в екзилі, так, так, уряд в екзилі. Тобто це теж мав хтось робити, уявляєте рівень свідомості? Символізм певний такий був, да, такий був, враховуючи, як полошується, так, незалежність України і по суті, да, від комуністичної влади, е, прийняли депутати рішення, що Верховної Ради УРСР, що треба проголосити незалежну Україну. Таким чином, ми маємо величезний пласт, так, тих осіб, які намагалися продовжувати українську справу. Так, вони були, мені здається, із того, що ми почули, надзвичайно мужніми людьми, які захотіли це робити, які виїхали, які плекали все те українське, що було, розуміючи і пам’ятаючи, що на основній частині України відбувається весь той жах, який ми називаємо Советський Союз. Е, вони вже бачили, як світ крокує. Ну, і, власне, разом з ним і Радянська Україна, і ті землі, які опинилися в, е, Польщі, Чехословаччини, Румунії до К до до Другої світової війни. І тут вона розпочнеться ця Друга світова війна. А ми а ми розповідаємо про те, що вони продовжували цю свою боротьбу, можемо так сказати, так, свою боротьбу за Україну, мріючи, надіючись і мало хто з них дочекався проголошення незалежної України. Сьогодні ми маємо ситуацію надзвичайно також складну. можна сказати, навіть страшно, коли після більше як 30 років незалежності все робить сусідня країна для того, щоби ліквідувати Україну і навіть взагалі вводить, намагається вводити поняття, які на початку X століття існують і взагалі поставити питання, чи взагалі чи є ця Україна і чи є ці українці. І от оте оце оце, що ми розповідали, оце і є такою нашою українською історію, яку ми з радістю, але й з болю, з бажанням надати науковий підтекст і додати емоці емоційне забарвлення. Вам малюємо, дорогі друзі. І от власне я дуже-дуже дякую пані Ірині за те, що вона цей період ее з початку 17-го року і до кінця 30-х років історії нашої України викладала нам, вам от саме тут, у нашому циклі програм Магістра Віте. І це ця програма, яку зараз ми по суті вже завершуємо, є 14-тою програмою, яку ви особисто провели. А сьогоднішня програма є 70ю. І дорогі друзі, думаю, що як за традицію ми робили в попередніх наших історичних періодах, наступні програми ми присвятимо розвитку церкви і різних конфесій і будемо так докладно говорити, що де і як відбувалося. Але зараз ми таку робимо три крапки, завершуючи цей період ее України 191739 року, скажімо так, з величезною подякою для вас, пані Ірино, і від імені всіх наших слухачів хочу вам дякувати. І от власне дякувати за що? І от власне дякувати за те, е, що ви, як і всі інші, ее, автори, гості нашої програми Магістра Віта, намагаєтеся розповісти нашим слухачам ту правду історичну, ті історичні факти, про які, можливо, хтось із наших слухачів ніколи не знав, а хтось не чув, а хтось знав. але в іншій інтерпретації. І тому сама така, знаєте, величезна подяка для вас якраз і полягає у тому, що ви надали нам ці знання. І дуже важливо, щоби всі наші слухачі зробили відповідні вірні висновки, ее самостійні висновки на основі того, що почули. для того, щоби бути цими громадянами, свідомими громадянами України, а не жертвами якоїсь пропаганди. Тому дуже-дуже дякую вам за ці знання. Дякую за можливість спілкуватися з вашими слухачами. Насправді це вершина айсбергу і спроба просто достукатись до тих, хто хотів щось почути і задуматись і далі продовжувати для себе відкривати наше минуле, про яке ми, можливо, за певних умов не чули, не знали, вимушено обмовлена була ця ситуація, але сьогодні ці можливості є і з любов’ю до України і до ваших слухачів. Дякую дуже. Дякую вам. Yeah.